Сирна пластика – оригінальний вид українського народного мистецтва, характерний тільки для Карпат. Іграшка з сиру зберігає свою давню символіку, залишається культово–магічним атрибутом, оберегом та особливо причаровує, бо вертає нас у дитинство.

За переказами сивих жителів та за етнографічними джерелами, сирні вироби, фігурки баранчиків, коней, оленів відомі з кінця ХІХ ст.. Сирні вироби поширені також у гірських районах сусідніх країн – Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії. Хоч виготовлення і декоративне оздоблення сирної пластики в цих країнах відрізняється від української, та спільним для сирної пластики є її культове походження. У слов’ян був поширений культ тварин, тому відтворення коней, баранчиків – це по суті релікти їх архаїчних, світоглядних уявлень і вірувань. .

В давнину сирні фігурки і колачики робили пастухи, і повертаючись з полонини додому, роздаровували, особливо дівчатам.

Пішли вівці в полонинку, лиш єгнєта бліют,
Ба що ж наші вівчарики в полонині діют?
Ба що ж діют, ба що ж діют, ци не ватагуют?
Пороб’є нам колачики та нам подаруют.

В наш час сирні фігурки виготовляють тільки жінки, і не з овечого, а з коров’ячого сиру, і не в полонинах, а в хаті. У селах Річка, Снідавка, Брустури, Шепіт, Космач є коло десяти, а то й більше майстрів сирної пластики.. Традиційні сирні вироби – баранчики, цапки, волики, із птахів – курочки, півники, лебеді, – качечки з каченятами, „оріпки”, „жидівські зозулі” – куріпки Оздоблюють їх колачиками на шиях. Барани із закрученими рогами, а волики з рогами, викладеними статично назад, що надає їм ґаздівської впевненості, впертості і своєрідної грації. Поширені сюжетні скульптурки – вертеп, весілля, проводи в полонину Найулюбленіші – коники. Вони дуже різноманітні зі збруєю, осідлані, з бербеницями, з гуцулом чи гуцулкою, коники з лошатками. Скульптурки розписують. Розпис традиційний – „хрестики”, „косички”, „підківки”, „крапки”, „рисочки”.

Особливе місце серед виробів належить „сирним калачикам”, що бувають двох типів – круглі і плетені. Їх насиляють на нитку під образи, на сволок, на вікна. І понині майже в усіх селах Косівського і Верховинського районів побутує традиція ліплення сирних калачиків на весіллях. Весільний сирний колач – то є „окрес”, коло, що відганяє зло і замикає добро на долі молодих”. Молоді тривалий час їх зберігають як запоруку довгого, щасливого, спільного життя.

В селах Річка та Снідавка дівчата ворожили на волос і причаровували леґінів, дарували їм розмальовані в серця калачики, перев’язані червоною волічкою. Обдарований леґінь мав взяти ту дівчину до танцю або й одружитися.

На храмовомому празнику майже в кожнім селі під церквою жінки з Річки, Снідавки чи Брустур продають сирні вироби – коники, баранчики, „фірмаки” – круглі палянички з сиру, виписані хрестами, сонечками, квітками. Найбільше виробляють їстівних немальованих коників і баранчиків. Освячені фігурки викладають на стіл , підвішують під сволок, під образи „для покраси”, решту роздають дітям для забави, а вони їх потім з’їдають.

Фігурки з сиру так чи інакше зберігають залишки давньої символіки певних свят, обрядів та звичаїв, привертають щастя, добро, багате та довге життя.

Всі вироби мають спільні стильові риси та кожна майстриня по-своєму бачить світ, по-своєму творить: хто з веселим гумором, хто з коломийкою та примовкою на вустах. Виробляють баранчики в хатчині – „правачці”, коло печі, на шпаргаті. Для цього потрібно мати кітлик на окріп, миску на вироблений сир, меншу миску на відрізані шматочки сиру, два-три дерев’яні круги чи дощинки, одну – дві дерев’яні ложки, ніж, поличку дерев’яну з перекладинами для просушування баранчиків. Відро на сировицю, дві пляшечки з фарбою, палички для розпису.

Сир для баранчиків готують так: „у відро відстояного молока, з якого зібрано сметану (інакше баранчики будуть стрепіхаті)”, - розповідає майстриня Ганна Кіщук, - кидають одну ложку „глєгу”, молоко підігрівають і ставлять на скисання”. „Глєг” – порошок, який утворився при висушуванні шлуночка молочного теляти чи ягняти (не старше 2-4 тижнів), попередньо наповненого розчином молока і солі. Заглєчене молоко гусне, його розмішують і ставлять на пару годин у тепло коло печі відстоятись. Потім вибирають у марлю, аби стекла сироватка, і тільки тоді кладуть у миску і ставлять на піч для подальшого закисання. Сир пробують на смак і на „вироблєнє”. Для цього шматочок його в ложці пускають і киплячу воду, витягують і швидко розминають і, якщо сир тримається купи, є пругким і податливим як віск – то можна робити баранчиків. Вироблений для скульптури сир має жовтувате забарвлення та гладку фактуру. Цей матеріал пропускає світло.

Перед виготовленням фігурок потрібно приготувати сировицю – розчинити два – три кілограми солі у трьох –п’яти літрах окропу, відстояти, процідити через марлю. Охолодити. Виготовлені фігурки, а також окремі деталі кілька разів опускають в окріп та сировицю на „загартованє”. Що міцніший розчин солі, тим довше може зберігатися скульптурка. Дехто з майстринь лишає фігурки в сировиці на дві години на постій на „витриманнє” Відти готові вироби кладуть на драбинку для засихання.

Процес ліплення має відпрацьовану послідовність. Передусім майстриня ретельно миє руки з милом, потім споліскує у сироватці, бере ніж і нарізає на дерев’яному крузі відповідної величини кусочок сиру і опускає його в ложці у киплячу воду. Виймає і швидко розминає його в руках, формуючи грудку, з якої швидкими і легкими рухами ліпить фігурку витягуванням окремих частин. Спочатку витягує голову і передні ноги, одразу ж опускає у сировицю, де форма закріплюється. Потім знову опускає у окріп і витягує хвіст і дві задні ноги. Голову, гриву і хвіст робить, насікаючи ножем. Після кожної виготовленої деталі фігурка занурюється на кілька секунд в окріп та сировицю. Майже готову її доповнюють різними деталями – упряжжю бербеницями, гуцулками. Тоді з кусочка сиру витягується довга нитка -„попружка”, якою швидкими рухами обплітається фігурка. Закріплюється нитка простим вузлом. Так само виготовляються допоміжні фігурки – бербениці , гуцули,. лошатка, сідло – „тарниця”.

Коня складають – „спорєджєют” як у житті. Спочатку на нього вкладають „тарницю”. З боків прив’язують „бербениці” – бочки з бринзою, чи лошатка. Вершників одягають у традиційний кептар, „крисаню” чи хустку. Всі ці деталі обмотують „попружкою”, яку виплітають у вигляді кіски чи ланцюжка. Це імітує збрую коня і збагачує пластику фігурки. Різні способи прив’язування і виплітання мотуззя виявляють творчий почерк кожної майстрині.

Розмір іграшок із сиру різний. Найбільші коники з бербеницями з гуцулом заввишки 10 см, а завдовжки – шістнадцять. Малі коники, „їстівні”, заввишки 4 см, завдовжки – 7-8см. Півні, курочки , заввишки 7 см, завдовжки – 8см. На базар, на храм під церкву майстри приносять по кілька сотень не розфарбованих маленьких коників і баранчиків. Окремо в кошеликах складають розмальовані скульптурки „на хвалу”, „на покрасу”.

Ой кувала зозуленька,
Сіла на кошару,
Подаруй ми баранчика,
Молодий вівчарю.

У маленькім салашику
Ватаг ватагує,
Там наробить баранчиків,
Мені подарує.

Бідна ж моя головонько, що ж я наробила?
Полюбила вівчарика за колачик сира.
Покуштую той колачик – сирец солоденький,
Подивлюся на вівчера – вівчер молоденький.

Іде вівчар з полонини в широкім ремені,
Несе мені подарунок – баранчика в жмені.
Подивлюся на дарунок – баранчик файненький,
Як вівчара не любити – вівчар молоденький.

(за матеріалами ж. „Народна творчість” - Р. Кобальчинська „Сирна пластика Гуцульщини”)