Музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Йосафата Кобринського - єдиний український музей, який занесено до Королівської енциклопедії Великобританії як музей світових шедеврів.

Ідея створення музею в Коломиї виникла у середовищі прогресивної інтелігенції наприкінці XIX століття і була палко підтримана І. Франком. Проте його організація була розпочата значно пізніше, після побудови на кошти української громади Народного дому ( у 1902 р. ). Одним із пунктів статуту цієї будівлі, як задумував о. Йосафат Кобринський, було створення музею Гуцульщини. Проте мрію отця втілив у життя лише його племінник Володимир. За фахом він — залізничник і, будучи чільним посадовцем при цісарському дворі, об'їздив чимало європейських країн. Там він побачив розквіт музейної справи і подивувався прозорливості о.Йосафата, котрий планував створити музей у Коломиї. Володимир Кобринський ціле десятиліття, починаючи з 1926 року, працював над організацією виставкової структури, яка мала первинну назву «Український народний музей ім. о. Йосафата Кобринського». Наскільки це було важко робити в умовах жорстокої польської окупації, свідчить хоча б такий приклад, розказаний мені працівниками музею. На першому поверсі Народного дому містилася театральна зала, де виступав Іван Франко, Микола Лисенко, двічі звучало неперевершене сопрано Соломії Крушельницької. Польські військові, аби зневажити українців і показати, хто тут господар, у 1919 році з цієї театральної зали зробили конюшню. Обурений таким зухвальством блискучий юрист і відомий за романом «Сагайдачний» письменник Андрій Чайковський протягом року боровся в судах за право українців володіти Народним домом і, зрештою, виграв справу. На знак глибокої вдячності члени української управи виділили Андрію Чайковському три кімнати на другому поверсі для довічного проживання з сім'єю. Зараз у музеї діє постійна виставка, присвячена цьому відомому письменнику та громадському діячеві. Багато шкоди музею завдала німецько-фашистська окупація.

Із приходом «совітів» Володимир Кобринський зазнав ще більшого гоніння, ніж за Польщі. «Червоним інквізиторам» у 50-ті роки вдалося на музейному подвір'ї спалити майже десять тисяч раритетів, стародруків та гуманітарних книг із «українським національним ухилом», а частину перемолоти на паперовій фабриці.

Після розпаду СРСР музей підстерегла інша біда — безгрошів'я і нерозуміння нової влади, до якої прийшли політично активні, але не дуже обізнані з проблемами культури люди. Були навіть натяки на недоцільність фінансування «виставкової етнографії» в умовах економічної кризи і пропозиції передати приватній банківській установі привабливе приміщення музею.

Та найстрашніше тоді було втратити контакт із народними майстрами. На щастя музей „дожив” до сучасних днів та має змогу вразити кожного відвідувача величезним багатством творів мистецького та краєзнавчого характеру ( їх тут понад 50 тисяч від часів трипільської культури до наших днів ).Проте із них виставлено лише близько трьох відсотків, решта — в запасниках. Окрім високомистецьких творів, зокрема інкрустованої зброї, розписів на кахлях, чудової колекції картин і жіночих прикрас , там „тліють” речі ужиткового призначення — кептарі, кожухи, тайстри, череси, ліжники, кресані, бартки тощо. У колекції музею відображено розвиток гуцульського та покутського народного мистецтва краю, переважно починаючи з ХVІІІ ст. і до наших днів. Тут представлені різьба та випалювання по дереву, художня обробка металу, художня кераміка, тканини, вишивки, одяг, писанки, іграшки. Серед експонатів Ви побачите барвисту гаму одягового ансамблю горян, гуцульські прикраси з кольорових і дорогоцінних металів, зброю опришківської доби, різблені шкатулки, тарелі, боклаги... Всі ці вироби майстерно інкрустовані бісером, металом, рогом гірських тварин та рідкісними породами деревини. Перлинами музейної колекції є кахлі невідомих майстрів, датовані кінцем XVIII століття, сволок із Білоберізки (1836 р.), зібрання скринь із практично всієї Івано-Франківської області. Також маєте змогу побачити експозицію інтер’єру гуцульської хати ХІХ ст. В бібліотеці музею зберігається 1200 одиниць творів мистецького та краєзнавчого характеру. Серед стародруків є Пояснення до Євангелія (1782 р.), грамоти ХVІІ - ХІХ ст., Хроніка Ступницького (1671-1840 рр. ).

Усі експонати оригінальні та неповторні. Щороку музей відвідує понад 40 тис. чоловік, які мають можливість доторкнутися до тієї незвичайної та автентичної краси, яка, як ніщо інше, допоможе Вам зануритись у духовну сутність Гуцульщини та кожного гуцула зокрема.

В Коломиї є ще один унікальний музей – Писанки. Оригінальна архітектурна споруда. виконана у формі яйця!!! висотою 14 м., діаметром 10 м., Найбільша писанка у світі, була зведена рекордно швидко — за сто днів. Знамените Яйце-Райце, в путівниках і на туристичних веб-сайтах означене як «єдина в світі культурна установа, де зберігають і експонують твори писанкового розпису».

Ідея створення цього музею виникла як необхідність розміщення неповторної колекції писанок Музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття. Спочатку планувалося розмістити його в колишніх польських костелах в Делятині або в Стопчатові. Потім - в Івано-Франківську, в будинку, який знаходився в міському парку і побудований в гуцульському стилі. Врешті–решт, відбулося відкриття музею в Коломийській церкві святого Благовіщення 26 жовтня 1987р., якраз на 400-ліття церкви. В 1990р. церква була передана віруючим, а музей не отримав постійного приміщення, із 1992 р. він розміщувався в малопристосованому будинку по вул. Р. Шухевича, 78.

Урочисте відкриття нового музею відбулося 23 вересня 2000р. під час Х міжнародного фольклорно-етнографічного фестивалю гуцулів.

Тут розгорнута виставка із півтори тисячі експонатів. А повну колекцію, якою володіє музей, складають понад 12 тисяч писанок., представлених з найбільших осередків писанкарства на Гуцульщині та Покутті, з різних регіонів України., а також із Польщі, Чехії, Швеції, США, Канади, Пакистану та Індії. У музеї можна побачити писанки з підписами відомих людей. Кожне яєчко тут — унікальне, другого такого немає.

Сама по собі писанка – це переважно куряче (гусяче) яйце, розписане за специфічною технологією воском і зафарбоване природними, чи аніліновими фарбниками. Традиція такого розпису в гуцульському та покутському регіонах сягає глибин багатовікової історії й становить унікальне надбання творів мініатюрного живопису, орнаментику яких збережено за язичницькими символами. Насамперед привертають увагу роботи писанкарів із прикарпатських сіл Космача Косівского району, Замагори Верховинського та Чорного Потоку, що на Надвірнянщині, Саме ці села вважають осередками писанкового мистецтва. Яйця розписують цілими родинами, а малюнки передають із покоління в покоління. Кожна школа має власну кольорову гаму й найчастіше повторювані. Косівські писанки — «гарячі», вкриті дрібним жовто-червоним геометричним орнаментом. Чим вище у гори, тим холоднішою стає кольорова гама. «Білі» писанки — верховинські.

Дослідники нараховують у розписах писанок понад сто різних елементів. Крапочки, рисочки, завитки тут не випадкові. Малюнки мають певне значення і разом складають послання (подібно до того, як букви поєднуються в слова і речення). Їх комбінація, вірять селяни, робить писанку магічною річчю. Від лихого ока захищає оселю «Безконечна дорога». Таку писанку кладуть в домі на видне місце. Яйце нібито забирає на себе зло. Все недобре потрапляє на символічну дорогу і вічно кружляє по безкінечному шляху.

Алегоричний зміст та порядок розпису має точно відповідати призначенню писанки, інакше вона втрачає свою магічну силу. За 40 днів до Пасхи, в День сорока святих, починають малювати «Сорокаклинку». Яйце орнаментом із 40 клинів послідовно розписують 40 заміжніх жінок. Кожна виводить окремий клинчик і задумує бажання. Якщо у розписі дотримано канонів, усі сорок бажань здійсняться.

Майстри з інших регіонів України - Вінницької, Сумської, Київської, Херсонської, Миколаївської областей відроджують писанкарство за зразками кінця XVII — початку XX століття. На великодніх яйцях майстрині вимальовують трипільські візерунки. Досліджено, що ці знаки — символи давньої землеробської культури - упродовж віків повторювалися у вишивці, ткацтві, малярстві українців. Водночас аналогічні елементи орнаментів належали до знакових систем інших народів. Так, космічне дерево життя, що з’єднує небо й землю, вважається символом родючості землі і плідності в Індії та Іраку, в Туреччині та Румунії, в Угорщині та Словаччині.

Звичай обдаровувати близьких розмальованими яйцями властивий не лише українцям, але й японцям, пакистанцям, євреям, грекам, сирійцям, мешканцям Шрі-Ланки. Єгиптяни, наприклад, вітають одне одного великодніми яєчками з дорогоцінного каменю оніксу. «Наші найближчі європейські сусіди декорують на Пасху різні пташині яйця, в Чехії розмальовують яйця курей та гусей і розвішують їх на різнокольорових стрічках у домі. У Польщі їх прикрашають аплікаціями та витинанками, які наклеюють на шкаралупу. А румуни накрапують орнамент різнокольоровим воском. Малюнок на яєчках-«восковках» виходить яскравий і рельєфний».

Писанки, крапанки, дряпанки або шкрябанки, мальованки, крашанки, вони ж галунки, різняться технікою декорування. Крашанки — найпростіші. Їх тонують у рослинних барвниках (переважно в лушпинні цибулі, яке надає яєчній шкаралупі червоного кольору ). Якщо взяти голку і видряпати на галунці візерунок, отримаємо шкрябанку. Розфарбоване фломастерами, акварельними фарбами чи кольоровими ручками варене яйце називають мальованкою або декоративним.

Варто підмітити, що існування колекції було б неможливим без унікального методу зберігання і реставрації писанки, який винайшли коломийські музейники.

Косівський музей як відділ Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського було відкрито 1969 року. В основу музею була закладена збірка творів народного мистецтва Є. Я. Сагайдачного (1886–1961) – відомого українського художника та мистецтвознавця, який 1946 року разом із дружиною приїхав до Косова. Майже весь свій вільний час він присвятив вивченню та збиранню творів народного мистецтва. До речі, музей розташований у будівлі – пам’ятці архітектури кінця ХІХ – початку ХХ ст., яка з самого початку належала єврейській громаді (так званий рабинів мур); після Другої Світової війни в ній знаходилися різні державні установи, а з 1990 року – Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини.

Експозиція ознайомлює з народним декоративно-ужитковим мистецтвом ХІХ-ХХ ст.. Привертають увагу речі господарсько-побутового призначення: черпаки, коновки, пастівники, кептарі та кожухи, тайстри, пояси-череси, глечики та миски, які відзначаються вишуканими формами, оригінальним декоруванням, глибоким символічним змістом

Широко представлені керамічні вироби 2-ї Пол ХІХ ст. О. Бахметюка (1820-1882), П. Кошака (1864-1941), які позначені своєрідністю та самобутністю кольорового і декоративного звучання.

Велику художню цінність має колекція творів різьбярської родини с. Яворова Косовського району – Ю. Шкрібляка (1822-1884), В Шкрібляка (1857-1928), М. Шкрібляка (1858-1920). Окремо експонуються твори вишивки, ткацтва та ліжникарства, художні вироби зі шкіри та металу. У Музеї народного мистецтва та побуту Гуцульщини часто відбуваються різноманітні виставки образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва.

Літературно-меморіальний музей Івана Франка знаходиться у центрі Криворівні, в будинку священника Василя Якіб’юка. Криворівня надихає. Цей музей, безперечно, є чи не найбільшим джерелом нестримного потоку місцевої надихальної енергії. Письменник приїжджав до Криворівні на відпочинок у 1901-1914 рр. майже щоліта (за винятком 1905 і 1908 рр.). Музей було відкрито дружиною Гната Хоткевич - Платонідою та ректором Львівського держуніверситету Євгеном Лазаренком у 1953 році. Першим, що привертає увагу, є робоча кімната письменника. Тут зберігається крісло та стіл, за яким працював Франко, лавка, на якій сиділи усі його гості (квіт української нації ХІХ-ХХ ст.). Збереглося ліжко, на якому спав Франко, годинник, топірець-бартка, який Якіб'юк подарував Франкові, сак для ловлі риби. Звичайно, вражає гуцульська піч, складена із кахель Бахматюка, скриня що використовувався під час зйомок фільму „Тіні забутих предків”, ну і особисто мені найбільш до вподоби чудовий, майстерно зроблений гуцулами стіл!!!!! У сусідній кімнаті зібрано народні гуцульські інструменти 100-літньої давнини, свідчення місцевих жителів про Франка. Із сусідньої садиби принесли лежак іншого відомого письменника - Михайла Коцюбинського. Коцюбинський активно вивчав гуцульську творчість. Захопившись народними легендами та переказами, він пише повість "Тіні забутих предків". Відтоді цей твір і Криворівня – одне ціле. Центральна кімната є справжньою галереєю чи то панорамою ХІХ-ХХ ст., тут зібрано багато літератури, левова частка якої є „істинним делікатесом”. У вітринах експонуються твори, наукові статті, написані Франком у Криворівні. Все вищеописане щонайменше втричі домножується колоритними, заглибленими, неординарними розповіддями місцевого екскурсовода.

Цей музей - відбудована у 1995 р. гражда – особливий тип гуцульської садиби, що був поширений на Гуцульщині переважно у ХVІІ-ХІХ ст. Вибачте, але не можу не прокоментувати: річ у тому, що стояла хата біля 130 років!, поки сама-по-собі не розвалилась у 1980-х рр., коли не прикладаючи якихось великих надзусиль її можна було дуже просто врятувати – до яких жахливих наслідків приводить людське недбальство! Хоча, деякі елементи від попередниці все ж таки збереглися. Серед них і прекрасний сволок 150-літньої давнини, лавки, побутові речі. Тепер, із спокійною душею та сподіваннями на краще можна продовжувати. Так от, за формою ґражда нагадує маленьку фортецю – закритий двір, який складався з хати і прибудованих до неї господарських приміщень, входом до нього служила брама, яку на ніч закривали. Ґражду добре укріплювали, переважно для захисту від хижаків та сильних вітрів Хата складалася з однієї або двох кімнат, посередині між якими робили сіни. Навколо хату оточували господарськими приміщеннями – коморами, майстернями, хлівом – які слугували додатковим захистом. Хата–ґражда – найвище досягнення архітектури народного житла на Гуцульщині.

В XIV-XIX ст., коли гуцули жили далеко один вiд одного, такi садиби-фортецi були типовими для Гуцульщини Унікальність музею в тому, що таких гражд збереглось дотепер дуже мало, ними можна помилуватись ще в львівському та ужгородському музеях (відвідавши Яблунівську садибу, Ви маєте чудову можливість побачити діючу! садибу такого типу далеко в горах...). Крім того, цю гражду свого часу полюбляли відвідувати і Іван Франко, і Михайло Коцюбинський. Кажуть, що Франко навіть дуже симпатизував господині цього будинку Парасці Харук. А вже через 50 років геніальний Параджанов знімає тут фільм "Тіні забутих предків".

Село Космач, що в Косівському районі на Івано-Франківщині, відоме майстрами гуцульської вишивки, як Опішня — гончарями чи закарпатське Горінчеве — оповідачами казок. Космацькі узори знають в усій Україні і далеко за її межами. Але це велике карпатське село з багатьма умільцями уособлює ще й останню сторінку життя ватажка опришків. Туристи кажуть гідові просто: везіть до унікального музею Олекси Довбуша...

Житель Космача Михайло Дідишин стартував у творчості як фотограф. Та світ його зацікавлень неможливо було втиснути у можливості знімальної техніки. І космачанин неспокійної вдачі ще у далеких 50-х роках минулого століття став колекціонувати предмети побуту та зброю часів опришківського руху. Збирав рідкісні речі з усіх усюд, часто їздив по них за десятки і сотні кілометрів. «Що то за гуцул, який не цікавиться опришківством!?» — досі дивується пан Михайло. Спочатку цінні знахідки зберігалися у нього вдома. Але 1975 року невтомний шукач зробив для історії справжнє відкриття: він відшукав унікальну хатину — ту саму, біля якої понад три століття тому був смертельно поранений Олекса Довбуш... І відтоді тут міститься музей ватажка опришків, а в ньому — вже сотні пам’ятних речей. Та зібрані експонати свідчать не лише про життя і діяння однієї непересічної людини і однієї епохи, яку вона символізувала.

Незвичайні скульптури з дерева і каменю, гляди-но, самі захотіли стати частинкою історії. Мистецької насамперед. Бо це — роботи самого пана Михайла, який у химерних природних формах зумів побачити образи селянина, пана, мольфарки, абстрактний образ «Створення світу» та багато інших. Не менш цінний і «привізний матеріал» — знаряддя праці людей кам’яного віку, ідоли, кераміка дохристиянських часів...

Але епоха опришківства в історичній хатині репрезентована не менш багато. Побачивши бартки, топірці, кептарі, череси часів Довбуша, легко уявляєте себе збійником. А відчуття, що потрапили саме в Космач, вселяють альбоми зі зразками орнаментів першої половини XVIII століття та взірці вишивок нинішніх...

Зусилля, яких доклав до збирання експонатів Михайло Дідишин, можна без перебільшення назвати титанічними. Бо для того, щоб, наприклад, мати в колекції оригінальну опришківську бартку, невтомний шукач був змушений півроку рубати ліс у господаря з Микуличина... А за «переміщення» у Космач одного череса Михайло Ількович заплатив чималу ціну — будував селянинові хлів.

Ну ось, здавалося б, дорогу рідкісних та унікальних речей до музею завершено. Його відвідують тисячі екскурсантів, у різний час тут побували посли Франції, колишньої Чехословаччини, Польщі, Канади. Та, як виявилося, нинішні й майбутні відвідувачі уже багато чого не побачать.

Два роки тому на деякі експонати звернули увагу злочинці, і музей було пограбовано. Мабуть, назавжди зникли вартісні пам’ятки — пістолі, тарілки, хрести, принесені з названої в народі церкви Довбуша, бо зловмисників не встановлено досі. А директорові, погодьтеся, утримувати охорону просто не під силу. Невеличкий музей-кімната доходів не дає. Навіть обов’язкові платежі — за електроенергію, телефон — доводиться робити за добровільні пожертви туристів. Надати пільги унікальному історичному й мистецькому об’єкту районні власті не погоджуються нізащо: викручуйся, Дідишине, як умієш.

А він справді вміє, але не скиглити, а вочевидь воскрешати дух колоритного минулого. З ініціативи Михайла Дідишина, біля музею споруджено величний пам’ятник Олексі Довбушу — нехай оживає ця легендарна і суперечлива історична особа, а з нею — й опришківська епоха. Бо історія не прощає втрат — у майбутньому.